Отже, 12.11.15 ми с дружиною прилетіли в Ларнаку. Ларнака це найближчий аеропорт до Лімасолу, в якому знаходиться наш готель. С готелю нас мали забирати кожного тренувального дня на базу Parekklisia.
Ми замовили три тренувальних дні. День тренування, день – відпочинок.
Звісно, я хотів би, окрім школи ще й ендуро-тур. Але у Владлени ще немає мотоправ (водійської ліцензії). Тому ми обмежились ендуро-школою.
Хазяїн «ExclaimTours» Річард дуже уважно та оперативно відповідає на всі питання, що виникають у майбутніх учнів. Ми з’ясували все, що нас цікавило, попередньо в електронному листуванні та о 9 ранку 13.11.2015 з величезним баулом із всім нашим екіпіруванням чекали в холі готелю («ExclaimTours» надає все потрібне екіпірування, але ми вирішили взяти своє).
За нами заїхала дружина Ричарда Мері-Одж і ми поїхали на базу знайомитися.
Мери-Одж та Ричард дуже приємні у спілкуванні люди. Ричард англієць, Мері-Одж з Франції. Річард тренер та гід, Мері-Одж допомагає з трансферами та взагалі. Річарду в тренуваннях та турах допомагає старший син, 16-річний Зак. У Ричарда з Мері-Одж троє синів. Молодші також тренуються на мотоциклах. Маленький байк дуже зворушливо виглядає в гаражі серед великих мотів.
Коли ми приїхали на базу, наші мотоцикли вже чекали на нас біля гаражу. Для Владлени AJP PR3 200, для мене 2013 KTM 350 EXC-F. Річард великий шанувальник дво-тактників.
Річард та Мері-Одж пригостили нас кавою та чаєм, ми перевдяглися, Мері-Одж приготувала кемел-беки й наш перший тренувальний день почався.
День перший
Василь:
Почався він з настанови Річарда щодо правильного положення тіла райдера ендуро мотоцикла. Показав сам й потім тренувалися на Владлені. Нарешті: “Гоу!” - на тренувальний майданчик.
Чомусь я вирішив, що тренувальна траса Річарда починається майже “від городу”. Я ніяк не очікував того, що докатка буде такою довгою. До того ж на Кіпрі лівобічний рух автотранспорту. Я дуже переживав, тому що Владлена взагалі ніколи не їздила автодорогою на мотоциклі. А тут – одночасно дорога містом, рух з лівого боку, перехрестя, які потрібно переїжджати, та машини. На першому перехресті, незважаючи на жест Річарда, Владлена, як зразкова учениця чоколовскої автошколи, зупинилась на смузі зустрічного руху. І весь час нашої “докатки” її “тягнуло” праворуч. На щастя, все пройшло добре та ми прибули без пригод на місце тренування.
Владлена:
В мотоциклі, з яким познайомив мене Річард, все було незвичним. Зовнішній вигляд, висота, вага, наявність електростартеру, навіть колір. Я звикла до свого DR-Z125L. Цей AJP PR3 200 найбільше з усіх мотоциклів «ExclaimTours» підходить під параметри мого DR-Z125L. Також під мої не дуже високі зріст та рівень майстерності. Відмінності між апаратами відразу вдалися взнаки. На DR-Z я могла обома ногами стояти на землі. На AJP я могла стояти тільки навшпиньках. До того ж цей мотоцикл важче на 20 кг. Мені здалося, що набагато важче.
Наявність електростартера це дуже добре, з одного боку. З іншого – звичка є звичка. І в подальшому я намагалася при зупинках глушити двигун кнопкою, якої в AJP просто немає.
Василь:
Задля оцінювання рівня учнів Річард використовує декілька тренувальних майданчиків.
Той, на який ми приїхали, мав рівну поверхню для відпрацьовування поворотів. Також невеликі підйоми та спуски й декілька стежок вздовж струмка та болота, на яких на практиці відпрацьовувалися елементи вправ. З початку Річард пояснив нам, що треба зробити, для чого це потрібно й продемонстрував сам. Ми почали відпрацьовування – повороти сидячи. Для мене все було зрозуміло. Але тому, що поверхня являла собою дрібні камінці, потрібно було давити на зовнішню підніжку із більшим зусиллям. Й ще одна відмінність - руль на мотоциклі був повернутий максимально вгору. Я запитав, чому руль в такому положенні. Річард відповів, що для ендуро краще саме так. Через 5-7 кіл я відчув поверхню і почав газувати. Річард мене вгамував і відправив виписувати вісімку між двома камінцями для того, щоб я не заважав Владі. Потім відпрацьовування - повороти в стійці. Потім, коли Ричард працював із Владою над вісімкою, він відправив мене гасати по іншому колу поряд – вгору, поворот, розмитий спуск, трамплін, поворот.
Після відпочинку ми поїхали за Річардом малою тропою. Влада наїхала на камінь й поклала мотоцикл в кущах. Потім велика тропа вздовж струмка і ми виїхали з майданчика в гори. Прямували кам’янистим серпантином на перевал. Як я зрозумів, Річард нас тестував. Я хвилювався за Владу. По дорозі було 2-3 складних для Влади підйомів, але вона на “морально-вольових” їх взяла. Відпочинок на перевалі.
Навколо – краса.
Потім спуск. Я прямував всю дорогу за Владою, вона дуже хвилювалася і стомилась. Пару разів перегальмовувала й глухла, але все закінчилося добре. Потім по шосе доїхали до сільського ресторанчика, де у нас був дуже смачний обід та відпочинок.
Владлена:
З гаражу Річарда на вулицю веде дуже короткий та крутий підйом. А на вулиці припарковані автівки. Я зрозуміла, що на незнайомому мотоциклі на підйом заїду, але зупинюся точно в салоні чужого авто. Певно, вираз мого обличчя був дуже красномовним. Річард сам запропонував вивести мотоцикл нагору. Але це був ще не жах.
Жах почався разом із початком докатки. Я теж чомусь думала, що ми розімнемось десь біля будинку, а потім поїдемо на основне тренування. Виявляється, розминатися я маю під час докатки.
Й тут ми виїжджаємо на вулицю і: «Go!» В Києві я ані разу не виїжджала сама на мотоциклі в місто. І ось, маєш – незнайоме місто, вузькі вулиці, що спускаються, піднімаються та завертають. І, найнесподіваніше та жахливе – лівобічний рух! Звісно, я читала й знала, що на Кіпрі рух із лівого боку, але це знання існувало якимось чином окремо від мене.
По прямій я якось їхала зліва, дякуючи жесту Річарда (непомітно для себе зміщуючись праворуч). Але на перехрестях ніяк не могла вловити, як це – після повороту стати ліворуч. Весь час, їдучи ліворуч, ловила себе на тому, що почуваюся страшенною правопорушницею, просто злочинницею. Адже їду смугою зустрічного руху! Коли з-за пагорба справді показувалася зустрічна автівка, я внутрішньо замружувалася й очікувала неминучого лобового зіткнення. Коли ж авто проїжджало повз, не виказуючи наміру збити, це викликало таке полегшення! І навіть подив.
Коли ми нарешті з’їхали з дороги на офф-роуд, я так зрозуміла моряків з минулого! Тих, що після причалювання цілували землю.
Тренувальний майданчик пропонує можливості відпрацювати їзду по рівній місцевості, невеличкі та середні спуски та підйоми, стрибки. Все це – за наявністю камінців, каменів, каменюк та їхніх розсипів.
Річард дуже уважно слідкує за станом своїх учнів. Після певного часу виконання вправ вимагає: «Покажи очі!». Тобто потрібно зняти окуляри, щоб він міг подивитися, чи не почервоніли білки очей, що там із зіницями і взагалі – скільки Річардів я бачу.
АJP дуже добре пристосований для офф-роуд та для невисоких райдерів, але більша вага (100 кг проти 80кг мого Sudzukу-125) та більша на 10см висота дуже даються взнаки. Також важелі та підніжки хоч такі самі, але трохи не така форма, інший кут… Але ж, як кажуть, у поганого танцюриста хороша сім’я та здорові діти!
Мій перший краш був дуже образливий. Тому що, послизнувшись на камінні, я навіть встигла похвалити себе за те, що не розгубилася й знаю, що робити. Вже й ногу простягнула загальмувати, точно так, як на в Suzuki. Але звичного руху не вистачило і загальмували мене вже кущі. Також не завжди знаходила важіль передач та влучала повз нього та між передачами.
Їзда по камінню потребує зовсім іншої техніки. Так, в повороті корпус не відхиляється назад. Тренер навіть проїхав коло разом зі мною на мотоциклі, не даючи відхилятися. А я ж так старанно вчилася цьому в Києві!
Спочатку було дуже важко стоячи керувати мотоциклом ногами. Складнощі складалися з каміння, більшої ваги апарата й відчуття «не моя річ». Непокоєння щодо наїзду на камінь ніяк не проходило. Розум знає, що колеса накачані спеціально для каміння. А почуття переживають, як же буде боляче гумі від гострих каменів!
Після майданчика ми поїхали в гори тренувати підйоми середньої складності.
Гори та види дуже красиві. На жаль, повністю насолоджуватися красою в русі не виходить. Занадто зосереджуюсь на тому, щоб робити все правильно і знову – щоб не наїхати на камінь.
Їхати потрібно зовсім по-іншому, ніж на мотокросі. Більше повільної швидкості. Це дуже напружує, а Річард їде так легко та красиво, наче жодних зусиль не докладає.
Під час підйому на перевал відбувся дуже цікавий (і повчальний для мене) момент. Мені вже іноді вдавалося розслабитися й вмовити себе не оминати камені. Щоправда, тільки маленькі та середні. Й тут Річард легко та невимушено переїжджає не камінь, а каменючище. Та, навіть не змінивши траєкторії, прямує далі. Я собі кажу: «Ні! Я такого точно робити не буду!» Пом’якшую руки, дивлюся вперед (як вчили!)…, - і відчуваю, що вже закінчую переїжджати таку ж страшенну каменюку. Хоч і запізно було вигукувати скрик жаху, воно все одно вигукнулося. Але нічого страшного не сталося! Мотоцикл – дійсно дуже розумна істота.
Винагородою за цей момент була зупинка на перевалі та прекрасний вид. А потім – команда рухатись на ланч. На ланчі знов чекала несподіванка. Тренер не дозволив обмежитися морозивом, а суворо наказав їсти. Здавалося, через спеку та втому не зможу. Але вчителю краще знати: і це змогла!
Василь:
Я чомусь вирішив, що після обіду ми легким маршрутом попрямуємо на базу. Але ні. Попрямували в гори. Підйоми все крутіші. Тропи більш кам’янисті. Я дуже сподівався, що спуски для Влади Річард вибере повільніші. Але ні. На одному крутому спуску Влада попала в нейтраль і почала експрес-доставку вниз. Перегальмувала, мотоцикл розвернуло й вона смачно приложилась на каміння під мотоциклом. Дуже пощастило, все гаразд – тільки сінець на лівому плечі. Після цього Річард повів більш довгою, але з повільними спусками дорогою, та, на моє щастя, ми незабаром були на базі здорові та задоволені.
Потім під пиво від Річарда та Мері-Одж приємна бесіда й обговорення дня. Річард сказав Владі, що вона дуже смілива. Ми з Владою залишилися дуже задоволеними першим «шкільним» днем.
Владлена:
Після ланчу - знов в гори вчитися. Хоч перший підйом виглядав не дуже високим, напружувало знання того, що потрібно заїхати повільно, з малим газом, на низькій передачі. Зовсім не так, як ми заїжджаємо на мотокросі. Ще й на верхівці, як мені здавалося, замало місця для того, щоб нормально зупинитися. До того ж там стояв Річард, показуючи: «Давай!» А я ж знаю, що він не знає, що моя точність приземлення – ареал приблизно 100²м! Й школу Антона Асманова не можу осоромити! Напевно, в результаті цих переживань з першого разу заїхала так чисто, аж самій сподобалося.
Тренер похвалив і: «Go!» Знову вверх. Дорога пішла навкруги гори. Тут я почала впускати мотоцикл, глухнути та падати. До каменів та втоми додалася висота. Ми з висотою не дуже приятелюємо. Коротко кажучи, боюсь. Коли «стінка» є тільки з одного боку дороги, моя голова не може вмовити почуття страху висоти на те, що дорога досить широка. Що її широти вистачить для проїзду автівки. Що взагалі нема чого дивитися вниз. Що їхати потрібно попід горою і не зважати на камені. Спочатку повороти ми з мотоциклом «проповзали» майже по-пластунськи. Згодом трохи призвичаїлися.
Мотоцикл вже не здавався настільки чужим. Досить було правильно виконати стійку та поставу рук та ніг, як він відповідав вдячністю та приємністю. Досить подивитися під колесо або униз й: «А-а-а, все пропало!»
Підйом закінчився й відкрився найкрасивіший вид. Й було сказано тренером, що зараз спускаємось цим спуском і – ось цією дорогою далі униз і на базу. Я подивилася на «цей спуск» і зрозуміла, що з’їхати зможу тільки із зав’язаними очима.
Дивлюся на той уклін і здається мені, що бачу Велику Китайську Стіну. Тільки без зубців праворуч та ліворуч. Просто посеред стіни – місце для проїзду, а ліворуч та праворуч краще не дивитися… В порівнянні з тим, що можна побачити, градус ухилу та суцільна розсип каміння здаються не такими вже й страшними. Річард каже: «Ти можеш це зробити!» Я й сама знаю, що можу. Але не можу пояснити Річарду, що є просто впевненою в тому, що або звалюся у прірву, або не зможу повернути в кінці ухилу і теж звалюся. Або мені не вистачить місця для зупинки і теж… Як я можу це пояснити тренерові, коли від видовища та своєї уяви забула не тільки англійські слова, а й рідну мову!
Але, як кажуть, краще жахливий кінець, ніж жах без кінця. Починаю спускатися, старанно дивлячись перед собою. Та від фізіології нікуди не подінешся. У жінок периферичний зір розвинений краще, ніж у чоловіків. В ту периферію що тільки не влізає! Зараз в неї опиняється камінь, який мені не сподобався. А ще краєчок порожнини ліворуч. Результат – краш. Ой, які ж болючі ті гострі камені! Та які високохудожні синці вони залишають! До речі, камені мають якщо не розум, то інтуїцію. Тому що точно попадають в місця поміж захистом.
Після крашу знов спускатися. Виявилося, що місця для зупинки та розвороту достатньо, навкруги – краса (до речі, ніяких прірв немає), а я – молодець!
Потім дорога офф-роуд вже не була дуже складною. Автодорога все ж додала трохи жаху. Перед тим,як виїхати на неї, я декілька разів сказала собі вголос: «Left side! Left side!» Та все одно – перший жест Річарда «Їдь ліворуч!» «спіймав» мене, коли я вже майже змістилися на правий бік дороги. Виправилася. Через деякий час поряд зі мною «виросли» Василь та Зак. Виявляється, що я їду посеред проїжджої частини, а позаду вже зібралася черга автівок. Коли настав час другого жесту, я вже деякий час впевнено їхала правим боком дороги. Дякуючи трафіку вихідного дня, автівок не було.
Коли ми дісталися бази, Василь запитав мене, чи бачила обіч дороги написи спеціально для таких, як я: «Attention! Drive on left side». Я чесно відповіла, що ні.
Підсумки першого дня:
- дуже корисно час від часу міняти мотоцикли, ландшафти, техніки, країни та мови;
- фізична підготовка, а саме витривалість – ще одне «наше все»! Якщо природа не розщедрилася на це – допоможе добрий тренер. Дуже дякую Геннадію Мойсеєнку за допомогу в тренуванні витривалості!
- електричний запуск двигуна це добре, не витрачаються сили на запуск кікстартером. Напевно, було б дуже складно, стоячи навшпиньках на спуску чи підйомі завести двигун кіком.
День другий
Василь:
День почався с приємних приготувань. На честь тридцятої річниці нашого весілля Влада вдягла «весільну» сукню, а я – «краватку» із жовто-блакитної стрічки. В гарному настрої ми очікували приїзду Мері-Одж.
Я зробив кілька світлин Владлени. Як на мене, одна виявилася дуже гарною. Там випадково, на задньому плані опинилося біле авто. Владлена трохи нервувала. Ми жартували, що як наречена перед весіллям. Наразі приїхала Мері-Одж й ми попрямували в Парекклісію на базу.
Владлена:
Другий тренувальний день у нас почався із запланованої фотосесії. Адже ми так відмічали 30-ту річницю з дня нашого весілля.
Певно, Світобудова знала й про це, тому й запропонувала мені AJP білого кольору!
Цього дня ми мали їхати новим маршрутом. Тому що, як розповів тренер, у вихідні дні, за місцевою традицією, багато людей виходить в гори з рушницями, щоб повбивати трохи місцевої фауни. Зазвичай це відбувається саме там, де ми їздили першого дня.
Для другого дня Річард запланував відпрацьовування підйомів та спусків. Але інших та на зовсім іншому ґрунті. Також поїздку берегом моря, ґрунт: скелі, камені, галька та пісок. Ще попетляли трохи мокрим піском поміж кущами.
Василь:
Мотоцикли були готові. Ричард привітав нас зі святом. З допомогою Мері-Одж зробили декілька «весільних» світлин и почали одягати екіпіровку. До нас приєднався Дмитро (молодий чоловік, українець, живе та працює на Кіпрі). Дмитро тренується та зберігає свій 2-отактний КТМ у Ричарда. Я запитав у Ричарда програму. Сьогодні в високі гори не їдемо. Прямуємо на тренувальний майданчик до моря – старий кар’єр, та відпрацьовуємо підйоми і повільні спуски.
Трохи проїхавшись по дорозі, звернули на ґрунтову стежку. Вона то піднімалася в гору, то опускалася нижче рівня автостради. Потім проїхали в шляхопроводі під автострадою і 2-3 км по дорозі та повернули до кар’єру.
Кар’єр – гарний тренувальний майданчик. В ньому є все для тренування, окрім великих підйомів і спусків. Навіть калюжі й багнюка.
В багнюку влетів Зак. Переднє колесо зав’язло і він дуже боляче вдарився об кермо, злітаючи з мотоцикла.
На моє розчарування, в багнюку мене не пустили. За планом Річарда я мав займатися із Заком. Але він травмувався і я був наданий сам собі. Прикинув маршрут та почав ганяти по колу. Дмитро тренував підйом. А Річард займався з Владленою. Попрацювавши таким чином деякий час, мі виїхали на берег моря та поїхали на обід. Річард із Владленою їхали по дорозі, а Зак, Дмитро та я їхали пагорбами й ущелинами вздовж берегової лінії. Дуже красиво й цікаво. Суцільні спуски та підйоми.
Владлена:
Наша група збільшилася на одну людину: на один день приєднався Дмитро. Він теж з України, навіть з Києва. Зараз працює й живе на Кіпрі та, коли є можливість, тренується в «Exclaim Enduro Tours Cyprus». Ми чесно попередили його, що навчання більшою мірою орієнтовано на мій рівень. Сподіваюсь, йому було не дуже нудно.
Кажуть, другий раз страшніше за перший. Дійсно, я дуже хвилювалася перед початком другого дня. Тим паче, що вже знала, що являє собою докатка та як я себе почуватиму впродовж неї.
На новому місці тренування на нас чекали гори з чогось середнього між крейдою та вапняком. Ухили, підйому та всюдисуще каміння доповнювали широкі калюжі. У Василя заблищали очі, Річард посміхнувся: «Багнюка для Василя!» А я уявила собі оцей крейдовий бруд на екіпіруванні та мотоциклі й пересмикнулася.
Сталася й справжня (для мене) причина для непокоєння – травмувався Зак. Але на всі мої запитання, мовляв, а може, на базу, а може, до лікаря, може, холодний компрес, відповіді були негативними. Річард поважно сказав, що це погано, але все буде нормально. Василь – що я «ввімкнула режим «матуся»». Я вирішила залишити чоловікам їхню улюблену гру «чоловіки не плачуть» та зайнятися своїм тренуванням.
Першою вправою був заїзд на підйом. Невисокий, але дуже крутий. На мій погляд, складність тут являв собою не градус ухилу, а його короткість. Тобто потрібно було саме заїхати, а не вистрибнути, не перегазувати й вчасно зупинитись.
Передував підйому заїзд по дуже широкому колу через плавний довгий підйом та спуск по досить гладенькій та слизькій поверхні. Потім трохи вогким піском та камінням через калюжі та вверх. Це я думала, що вверх – без зупинки. А Річард після проїзду калюжі дає команду: «Стоп!» Потім потрібно знову завести мотоцикл та заїхати. Залишається зовсім мало місця для того, щоб розігнатися. Перший раз я почала заїжджати на другій передачі. Майже заїхала, коли скосила очі на камінь збоку та подумала, чи не наїду на нього. Звісно, одразу ж і завалилася. Так по-дурному, аж образливо.
Тренер теж був приголомшений. Адже так добре починала. Потім суворо наказав їхати тільки на першій передачі, мовляв, яка така друга?!
На другий раз все вийшло м’яко та точно. Самій сподобалося.
Ще декілька разів для закріплення - і друга вправа. Повільно заїхати та з’їхати з невеличкої гірки. «Родзинка» ховалася в тому, що і підйом, і з’їзд знаходилися на одному й тому ж схилі. Їхати потрібно дуже повільно, на першій передачі, стоячі та не торкатися ногою землі на розвороті. Зазвичай мені їздити стоячи комфортніше. Але тут не вистачало місця для розвороту й весь час хотілося плюхнутися у сідло та допомогти собі ногою. Повільно (на погляд Річарда) спуститися мені ніяк не вдавалося. Здається, все, вже повзу, повільніше технічно неможливо. А тренер каже: «Ні! Повільніше!» Вже й сили закінчуються, кістлява рука голоду підбирається до горла. А тренер «радує»: «Поки не зробиш perfectly, ми звідси не поїдемо». Ось де я згадувала Віктора Бойцова з його вправою «Капітан Черепаха»! Дякую, Вітю!
Нарешті я заслужила схвальний жест тренера. Поїхали на відпочинок та ланч дуже красивою та різноманітною дорогою вздовж моря. Знов спуски та підйоми, білі скелі, що виглядають дуже слизькими, кам’яні розсипи, ґрунтова дорога та пісок. Але вже часто впускався мотоцикл, відбувалися падіння та глух двигун. Зізнаюся, втомилася. Річард помітив, сказав своє: «Покажи очі!», - й не пустив на скелі. Вирішив, що мій рівень ще не дозволяє там їхати, і повів іншим шляхом. Райдерів з більш високим рівнем, Василя та Діму, повів Зак. Збоку було дуже захоплююче і страшно дивитися, як вони зникають з очей та знов злітають на підйомах.
Мені дуже кортіло проїхати хоч поряд із ними. Навіть спробувала попросити тренера, щоб він дозволив. Але коли примудрилася заблукати на рівному місці, знову впевнилася в професіоналізмі нашого вчителя. Коли дуже втомлюєшся, можна не відчути, як розсіюється увага та виникає небезпека наробити великих помилок.
Яким же щастям став відрізок дороги, що ми їм доїжджали до ресторану! Широка, покрита чи дрібною щебінкою, чи галькою, без автівок та розмітки. Їдь хоч ліворуч, хоч праворуч, хоч посередині. Просто перепочинок перед відпочинком!
Василь:
Пообідавши в дуже пристойному ресторані на березі моря, ми рушили в зворотній бік.
ґрунтовкою почали підніматися в прибережні гори. Можливо, від накопиченої втоми, або занадто довгої обідньої перерви, Владлена почала помилятися з вибором траєкторії та впускати мотоцикл. Річард прийняв рішення їхати більш рівним маршрутом. Ми поїхали вздовж автостраді ґрунтовкою. Потім,заїхавши на околицю Лімасолу, проїхали під автострадою та попрямували другорядною дорогою на базу.
На базі нас зустріла Мері-Одж із вигуком: «Шампань!» (Весілля сьогодні!). За шампанським та пивом ми дуже приємно поспілкувалися, обмінялися враженнями про сьогоднішній день, подивились відео Річарда з минулих турів. Я показав наш фільм з Карпат. Все було супер!
Засиділися допізна й Дмитро підвіз нас до готелю.
Владлена:
Після ланчу (Річард повідомив офіціанта про наше свято і після «серйозної» їжі для нас приготували спеціальну страву – солодощі на кшталт пахлави. Дуже приємно та смачно!) знов в гори. Я отримала нову серію крашей та ми повернулися на базу.
Під час повернення на мене чекав ще один подарунок від Світобудови. Уявіть: дорога між селищами, на повороті відкривається «кишеня» в офф-роуд і в цей «кишені» стоїть … білий лімузин! Навкруги – нікого. Ані будинків, ані людей. Стоїть, собі, чистенький, виблискує хромом. Яке ж весілля без білого лімузину?!
На базі ми ще раз відсвяткували нашу річницю. Вже з шампанським від Мері-Одж та Річарда перед пивом (дуже вишукано ).
Підсумки другого дня – необхідно: 1) правильне екіпірування, правильне екіпірування і ще раз – правильне екіпірування; 2) прислухатися до порад досвідчених людей.
Ось перед відлітом прочитала у Гері Семікса з Донні Бейлзом, що кущі тільки на вигляд милі та пухнасті. Насправді вони є дуже небезпечними й нема чого у них лізти. І що, послухалася?
Коли їхали «петлями» між кущів, не сподобалася мені одна купка камінців. Хоч Річард весь час казав їхати за ним і зараз їхав посередині стежки, я вирішила обминути камінці впритул до кущів. Вони ж такі ніжні, гілочки виглядають гнучкими, тоненькими , наче в нашої верби.
Замість «впритул» опиняюся майже в кущах і відчуваю, як гостра й зовсім не гнучка гілка штрикає по шиї. Це було дуже несподівано. Добре, що швидкість була майже ніяка. В іншому разі могла б отримати неприємні наслідки. Адже ця гілка точно знайшла незахищене місце між краєм шолома й нашийником. Даний нашийник підходить для мотокросу, а для ендуро потрібно щось із більшим захистом.
Після отримання такого досвіду я вже як зразкова учениця їхала посередині стежки. Але це не врятувало від «атаки» іншого куща.
Здавалося, я взагалі його не торкалася. Аж раптом щось як батогом по руці! І знов гілка знайшла незахищене місце. Дуже боляче! Добре, хоч синець залишився невеликий. Певно, якби на мені був не мотокросовий панцир, а ендуро-захист, синця взагалі могло не бути.
…
